Коли в Балті зникає світло на сім–вісім годин, у місті настає дивна тиша. Не та, що заспокоює. Та, що насторожує. Телефони ще світяться, чайник ще теплий, але всі вже знають: попереду довгі години очікування. І в цей момент хтось думає про свічки, хтось — про зарядку, а хтось — про воду. Бо без неї все інше втрачає сенс!
І саме тоді, коли більшість просто чекає, Балтський водоканал починає працювати по-справжньому.
Без світла вода не тече сама. Вона не «з’являється». Її треба підняти, втримати, проштовхнути старими трубами, які давно втомилися у нашому місті. Генератори працівники заводять у темряві, на морозі, з першого, другого, іноді третього разу. Хтось тримає ліхтарик, хтось слухає двигун, хтось просто мовчить, бо сил на слова вже немає.
Наше інтернет-видання поспілкувалось не з керівниками міста чи підприємства, а з простими працівниками Балтського водоканалу — тими, хто щодня виїжджає на аварії, запускає генератори й тримає воду в наших кранах. Без прізвищ і посад. Просто з людьми.
«Коли світло дають на дві години, це не відпочинок. Це біг. Треба встигнути все — інакше люди знову залишаться без води», — розповідає один із працівників.
Коли електроенергію подають лише на короткий проміжок часу, у водоканалі починається гонка з годинником. Запустити насоси. Підняти тиск. Наповнити резервуари. Дати місту воду. У ці години тут не рахують хвилини — тут за них борються.
«Найстрашніше — коли генератор виходить з ладу, а ти розумієш, що не все встиг докачати. Тоді просто їдеш на базу, ремонтуєшся та знову в бій», — каже інший.
А потім знову — темрява.
І майже завжди — аварія.
Старі труби не витримують перепадів тиску, морозів і навантаження. Вода виходить назовні, і місто знову затамовує подих. Хтось мовчки одягається, бере інструменти й їде туди, де тече. Часто — серед ночі. Часто — у вихідний. Часто — без вибору.
«Труба не питає, котра година. Якщо рве — їдемо. Було, що повертались додому, а через пару годин знову виклик», — розповідає працівник аварійної бригади.
Вони копають мерзлу землю у світлі фар і ліхтарів. Вода холодна, одяг мокрий, руки не слухаються. Але вони не можуть просто піти. Бо десь у квартирі хтось чекає, щоб набрати відро. Десь у лікарні вода потрібна просто зараз. Десь мама заспокоює дитину словами: «Зараз включать».
«Люди інколи нервують, дзвонять, зляться. Ми розуміємо. Бо самі такі ж. Ми теж без води вдома», — кажуть у водоканалі.
Ці люди не герої з плакатів і не посадовці з кабінетів. Вони повертаються додому в брудному одязі, мовчазні й виснажені. У них теж можуть вимкнути світло. У них теж може не бути води. Але наступного дня вони знову виходять на роботу!
«Ми не думаємо, що робимо щось надзвичайне. Просто якщо не ми — то місто залишиться без води», — коротко каже один із працівників.
Балтський водоканал сьогодні — це не звіти і не цифри. Це прості люди, які тримають Балту на воді. У прямому сенсі. Коли світло вимикають на довгі години. Коли генератор — єдиний шанс. Коли труба прориває серед ночі. Коли сил майже немає, але ще є відповідальність.
І, можливо, коли з крана раптом з’являється вода — навіть ненадовго — варто на секунду зупинитися. Бо в цій воді є не лише тиск у трубах. У ній є чиясь ніч без сну. Чиясь втома.
Поки в Балті є вода — значить, хтось тримається.
І тримає місто разом із собою.
Коментарі закриті.